Подайте на пропивание

159

Стою собі на зупинці, чекаю автобус. Підходить бомж і починає випрошувати грошей. Причому досить розлого, здалеку, дихаючи на мене перегаром і дивлячись з надією. На хліб, звичайно, ага. Як людина інтелігентна, на хрін його не посилаю, а цілком ввічливо кажу, що грошей немає. Навіть не уточнюю, що ось особисто для нього — ні. Бомж продовжує клянчити, потім ще з півхвилини тупо стоїть і чекає. Вже різкіше кажу, що нічого йому тут не світить, вислуховую порцію площинної лайки — і громадянин видаляється приставати до наступного перехожому.

Я щось не розумію: з якої радості я маю жаліти нестарого і досить міцного з вигляду мужика і підкидати йому грошей на сивуху?

Мене верне з усіх цих паразитів, які розсілися по підземних переходах, простягли руки та ще й дивляться на тебе зі злістю, бо тобі живеться краще. З нероб, алкашів, професійних жебраків, з покидьків, які тримають на руках усыпленных який-небудь гидотою дітей.

Не менш верне з недоречною сердобольности деяких. Я ще розумію — бабусі подати. Але з жалем у голосі розповідати, як ти дала на похмелитися якомусь подзаборному алкоголіку, а то він, бідний, блідий весь стояв і трусився, того й гляди помер би на місці. «Так блін, нехай помирає! — кажу я. — Сам винен. Одним виродком в суспільстві стало б менше». Жалісливий жіночий колектив дивиться на мене з нерозумінням.

Хочеш грошей — іди і зароби. Хочеш сісти суспільству на шию і звісити ніжки — принаймні, свою шию я підставляти не збираюся.