Коли дерева були вищі, а дипломи червоніший

29

«Колись в СРСР була одна з кращих у світі систем освіти»…

Так-так, чули неодноразово. Мабуть, це було настільки давно, що цього щасливого часу не застав ні я сам, закінчив в СРСР вуз, ні мої батьки, котрі розповідали багато цікавого про своє навчання.

По-перше, завжди були «блатні» — не урки з наколками, а ті, у кого тітка в деканаті, дядько в райкомі партії або просто знайомі в Міськвиконкомі. Всі ці «хороші дівчатка і хлопчики», яким «потрібно поставити», допомогти на іспиті, не валити, не мучити питаннями і так далі. Натомість хтось отримував можливість придбати дефіцит прямо на базі, або отримати дефіцитні турпутівку в санаторій, або просто вузу «допомагали дістати» матеріалів на ремонт актового залу або заасфальтувати доріжки. Свої люди розрахуємося!

По-друге, активісти. Комсомольські ватажки, члени ради, комсорги, парторги, громадські та общественницы, редактори стінгазет та іншого агітпропу. Агітпропу потрібно багато, роботи було непочатий край, і студентам елементарно не залишалося часу на те, щоб щось там вчити. Та й навіщо, якщо завжди увійдуть в положення і допоможуть з оцінками?

Пізніше ці студенти так і піднімалися по комсомольсько-партійної сходах, де цінувалися вже не знання за фахом, а лояльність керівництву і партійне чуття.

Приблизно так само навчалися спортсмени: змагання, відрядження, тренування, естафети, олімпіади та спартакіади — ось це все. Інші з’являлися у вузі раз в рік, отримати підписи в заліковку, і отримували — тому що всі входили в положення «захисника честі внз».

Для решти завжди були шпори. Мета навчання не в тому, щоб навчитися чому-небудь, а в тому, щоб непомітно витягнути шпори на екзамен і списати так, щоб препод не спалив. Списували майже поголовно, над рідкісними «ботаніками» сміялися, вважаючи лохами-невдахами. Причому все це незалежно від «злісність» препода: просто у принципових було складніше списати, а «добрих» можна було задобрити хабарем, дефіцитним подарунком або просто пляшкою горілки.

Так, в підземному переході не можна було купити диплом з печатками, потрібно все-таки походити в інститут — але в чому принципова різниця з тим, як навчаються зараз? І тоді, і зараз однаково: хто хоче — вчиться, хто не хоче — не вчиться. Система дозволяла і дозволяє отримувати однакові дипломи і тим, і іншим.

Що стосується якості отриманої освіти — просто наведу два приклади.

За пришестя «в реальний світ» після навчання першим, ніж надихали нові начальники майбутніх працівників, була фраза: «Забудь те, чому тебе вчили! Зараз ти дізнаєшся, як воно насправді…»

І це було Екшн сно так, тому що на практиці інститутські знання або виявлялися просто застарілими, або сильно відрізнялися від реальності. Можна говорити про те, що це навчання було хорошим, так от виробництво було поганим — але до чого тоді готували фахівців під час цього навчання? Як відомо, абстрактний кілограмовий сферичний кінь у вакуумі розвиває тягу в один ньютон, але в реальності коні у вакуумі не живуть. Чи Не краще готувати затребуваних фахівців, яких не потрібно переучувати?

Один знайомий розповідав кумедний випадок, як через декілька після навчання у вітчизняному вузі емігрував в одну із зарубіжних країн, де його призвали в армію. Тамтешній рекрутер дуже зрадів, дізнавшись, що новобранець вивчав у вузі конструкцію стратегічного бомбардувальника, і, напевно, вже подумки прокрутив нові дірочки в погонах, але в результаті уточнень з’ясувалося, що цей бомбардувальник застарів років тридцять тому, що давним-давно вивчений вздовж і впоперек, а от нічого нового «спеціаліст» не знає, не вміє і створити не може, тому що «цього не проходили».

Залишивши за рамками питання про військові секрети — навіщо, питається, було готувати фахівця, що розбирається в тому, що давно не використовується? Який з нього без переучування на виробництві практичний толк?

І так у всьому. Так, давали фундаментальні знання, і теоретично старанний учень зі здатністю до самоосвіти і прагненням до самовдосконалення міг чогось навчитися, але от на практиці таке навчання зводилося до просиджування штанів і отримання дипломів, не сильно більше корисних, ніж куплені в підземному переході. Та ще з поправкою на загальну ізольованість радянської науки від світової — починаючи від техніки на зразок комп’ютерної і закінчуючи генетикою, продажною дівкою імперіалізму?

Чи можна тоді говорити про «одну з найкращих у світі»? Та той же Гугл зараз може дати набагато більше — і вітчизняних матеріалів, і закордонних в оригіналі, наукових статей, альтернативних думок, результатів експериментів, довідкової інформації… Бери, вчися, було б бажання і вміння вчитися! Але про Гугл не кажуть: «найкраща в світі система освіти», а про радянські вузи кажуть…

А автору і подібним йому хотілося б сказати: якщо вам особисто в часи СРСР було куди як менше років, дівчатка були симпатичніше, соки-води смачніше, а на вихідних бігалося по лісах і співали під гітару — це нічого не говорить про якість системи освіти або ще про щось подібне. Просто бути молодим приємніше, ніж старих. Не плутайте суб’єктивне з об’єктивним.