Колись тягнути гуму

8

Автору історії «Не май двох друзів» хочу висловити вдячність за власну думку і силу характеру. На жаль, люди різні: хтось задовольняється малим і тихо проживає своє життя в маленькій нірці, а хтось гребе в режимі 24/7 і хоче встигнути в житті максимум того, що доступно людству. В якій сім’ї ти народишся — тобі не відомо.

Близька подруга моєї мами якраз з такої тихої сім’ї, як у тій самій історії: живуть у двокімнатній квартирі на околиці міста, на першому поверсі, страждають від холодної підлоги, постійно хворіють, але мінятися не збираються, тому що важко, а ще грошей треба буде доплатити. Квартири в тому будинку лунали в порядку випадкового жеребкування всім кооперативщикам. Так вийшло, що їм дісталася саме на першому поверсі. І вони не розуміють, чому повинні доплатити 80-річної бабусі з п’ятого поверху, щоб помінятися з нею квартирами: все ж були в рівних умовах тоді, хай безкоштовно змінюється, а нам же ще там ремонт після неї робити. Так і живуть, 30 років минуло. Обоє батьків в тій сім’ї працюють в державних організаціях в режимі «з 9 до 17», зі стабільним доходом, відпусткою, соцпакетом та іншими плюшками, але зарплата, природно, нижче середньої по місту. Принцип простий: я попрацював, зарплату приніс, я хочу відпочити. Друга робота? А навіщо? Підробіток або переробки? А навіщо? Відправити доньку-студентку на роботу на четвертому курсі? А навіщо? Встигне ще напрацюватися! Так і вона до своїх 27 років хворіє тільки в холодній однушке та працює з 9 до 17 за мінімальний оклад середнього планктону.

І мені не було б ніякого діла до цієї родини, їхніх поглядів і укладу життя, якщо б регулярно ми не вислуховувати на свою адресу коментарі типу «добре вам!» адже ми є сім’єю діаметрально протилежних поглядів.

Ще в 60-х роках минулого століття, в часи конкретного такого СРСР, моя бабуся, будучи самотньою матір’ю двох дітей шкільного і дошкільного віку, гарувала з ранку до ночі в дрібному містечку в Саратовській області. Вибралася звідти, продавши будиночок і купивши кімнату в комуналці у Волгограді. Потім вирішила викупити у сусіда кімнату в тій же квартирі, довелося йому гарненько доплатити. Потім була зміна цієї двійки з доплатою на іншу двушку побільше, потім ще переїзди, і все це супроводжувалося нескінченними ремонтами, доплатами, вкладанням сил і грошей. А як же допомогу держави? А як же держпрограми, черги, кооперативи та інші ніштяки радянського періоду? «Колись тягнути гуму», — відповіла б вам моя бабуся. Своїми силами, працею і завзятістю вона до свого зрілого віку не тільки обзавелася непоганим капіталом, але й не забула виховати в дітях таке ж завзяття, і тепер вони вже зі своїми нащадками непогано так живуть, та ще і в Пітері.

Що задолбали? А те, що мало хто бачить витрати сил і часу на те, щоб досягти бажаних висот. Перша категорія людей відсторонено розмірковує на тему, як добре живеться другим: і квартири в них краще, і робота престижніше, і зарплата вища, і їздять по закордонах, і машини з дачами купують. Ось просто так беруть і купують, ага. Тільки забувають коментатори згадати про те, що:

  • мами моєї в часи студентства доводилося шити одяг самої, бо купити не могли — треба було утримувати молодшого брата, допомагати матері (моєї бабусі), прагнути накопичити грошей, щоб обмінятися на краще житло;

  • розподіл з провінційного інституту в Пітер запропонували не за красиві очі і далеко не по блату в тому місті, де жодного родича не було у нашої сім’ї, а виключно за успіхи у навчанні, адже вона стала кращою на всьому курсі;

  • моєму батькові запропонували переклад з глухого регіону теж не просто так, а за успіхи в роботі та навчанні;

  • кілька років наша сім’я жила в гуртожитку, як і багато інші. Але тільки батьки не стали чекати житла від держави з криками «нам належить», а самі заробили і купили квартиру, тому що так швидше, а життя не нескінченна;

  • поки мама займалася нами з братом, батько працював на трьох роботах по 14 годин на добу;

  • ми з братом бачили завзяття батьків і теж прагнули вичавити з себе максимум: успішне закінчення школи з медалями і вступ на бюджет в хороші вузи ми заслужили своїми силами;

  • ми з братом обидва почали працювати, коли вчилися на другому-третьому курсі, поєднували з навчанням, від звичних студентських тусовок у більшості випадків доводилося відмовлятися. Зате саме тому зараз кожен на свої гроші купив, що хотів машину і мотоцикл), а також накопичив непоганий досвід роботи.

Придивіться уважніше до тих, у кого все є. Далеко не всі народилися в родині Абрамовича, і багато хто просто дуже сильно стараються, щоб чогось досягти. І просто намагатися недостатньо, доводиться багато в чому собі відмовляти: в посиденьках будинку, у дорогому відпустці, в дорогих речах, у тривалому сні, в розвагах.

І нехай у тих, хто намагається, все виходить. Дуже шкода, що праця малопомітний, а результат зазвичай приймають за банальне везіння або подарунок долі.