:( → :)

12

Мене задовбали адепти посмішок у тридцять два зуба.

Хлопці, я працюю, і робота в мене та сама, яку шкільні тести важко ідентифікувати однозначно — то чоловік/чоловік, то людина/техніка. Півдня я спілкуюся з клієнтами, а інші півдня витріщаюсь в монітор, готуючи документацію, договори, звіти та інше паперово-бюрократичний маячня.

Клієнтам я посміхаюся. Не голлівудською посмішкою, але теж нічого так посміхаюся, не скаржаться.

А ось комп’ютера посміхатися у мене сил не вистачає. Особливо коли на екрані вперто не сходяться цифри або звіт не пишеться.

Так якого бабуїна ви вимагаєте від мене, щоб я посміхалася?

— Ну-ка, ну-ка, посміхнулися, Світланка, — командує пробігають повз директор/секретар/колега.

Блін, чувак, я намагаюся звести очі і мізки в купу і порахувати-таки суму, яку наш клієнт викладе за замовлення. Не відволікай мене, інакше наступного разу посміхатися ми будемо вищестоящому начальству, пояснюючи, як у кошторис закралася помилка.

Так, я сиджу за комп’ютером з протокольної пикою. Так, у мене є звичка розслаблювати м’язи обличчя вздовж тулуба», як жартує мій приятель; так, рано вранці понеділка з таким виразом обличчя я, напевно, нагадую французького бульдога. Але, ці ж пасатижі, вам-то що до цього? Прийдуть клієнти — я їм посміхнусь. А поки що залиште мене у спокої!