Між вагіною і могилою

58

Ми часто скаржимося на батьків, в тому числі і на цьому сайті. На те, що вони не дотримуються наш особистий простір, викладають в мережу наші фотографії, загодовують нас до стану повітряної кульки. А порадьте-но мені історії, в яких батьки скаржаться на дітей? Слабо?

Скажіть, чи можна ставитися серйозно до вылезшему з твоєї вагіни зморщеному закривавленого суті, давящемуся власними фекаліями? Так, хай йому вже 30 років, воно розмовляє басом і директор великої фірми. Цей імпозантний чоловік у дорогому костюмі — як і раніше твій малюк, якому ти міняла підгузки, а найвищим святом для тебе був момент, коли він покакав.

Можна пред’являти які-небудь претензії людині, якого через якийсь час, якщо буде дотримано природний порядок речей, тобі доведеться проводити в останню путь? Оформляти документи в похоронній конторі, перебирати шафа (до якого до цього ти ніколи-ніколи не допускався), щоб знайти гідну одяг, обдзвонювати востаннє знайомих, готувати поминальний стіл. Вити в голос, переглядаючи список входять на телефоні, розуміючи, що з цього номера тобі ніколи більше не подзвонять з задолбательными питаннями, чи добре ти поїв і тепло одягнувся.

Не заперечую, є монстри, які не гідні звання батьків. Але ті, хто скаржиться на побутові проблеми, пов’язані з батьками — задовбали. Адже вся наша життя з ними — це, по суті, шлях від вагіни, з якої ми вилізли, до могили, в яку ми покладемо їх. Так чи варто розмінювати її на дріб’язкові образи?