Цокаем, бриєм, одягаємо і пачкаем

57

Працюю у фотоательє, роблю фото на документи. За пристойний термін клієнтів з «загородами» дуже багато довелося побачити.

Забігає як-то захекана жінка:

— Ви клацаєте?

Так, я клацаю, цокаю і видаю ще багато цікавих звуків.

Сьогодні один чоловік дуже повеселив. З порога питає:

— Ви мене побреете? А костюм одягнете?

Отримавши позитивну відповідь, заспокоюється. Прошу його вибрати піджак, показую штук двадцять файлів. Чоловік просить одягти у все, щоб він потім вибрав. «Не питання, — питаю, — будете платити за все або за один?»

Як-то був чоловік у атласною сорочці, яка, звичайно ж, струмує і нерівно лежить. Після отримання фотографії на паспорт, за процесом обробки якої клієнт стежив з-за плеча, він оголосив, що я йому плям на сорочці понаставила. Пояснюю, що таке атласна сорочка і як працює спалах. У відповідь чую: «Раз так, спалах треба ставити ззаду».

Дивують жінки, які, приходячи фотографуватися, довго чомусь переді мною виправдовуються, що не зробили укладку, а дивлячись на отримані фото, всплескивают ручками: «Чому я така страшна вийшла?»

Окрема тема — партизани. З них не витягнеш ні одного слова про фото, яке їм потрібно. «Як на паспорт» чи «як на документи» — і все тут, хоч з бубном танцюй. Як ніби я розвідник, засланий дізнаватися, на якому підприємстві ви працюєте і які вам потрібні права: російські чи європейські.

Гарні і бажаючі милуватися портретами своїх давно спочилих родичів. Це просто бич якийсь: приносять групове фото, на якому їх дідусь восьмий зліва у другому зверху ряду, і хочуть портрет розміром 20×30. Пояснюю, що нічого путнього не вийде: потрібно фото, де особа покрупней. Проте ж ця фотокартка клієнтові більше подобається, тому він піде в інший салон, де йому все зроблять.

А всього-то потрібно прислухатися до того, що кажуть.