Кров, відлита в бронзі

29

Я народився і живу в Севастополі. Місто з великою і героїчною історією, пережив багато чого. Тут і давні мури Херсонеса, і бастіони Першої оборони, і зміцнення Великої Вітчизняної війни. І при цьому це місто сонця, моря і радісного дитячого сміху. Це правда — дітям тут добре. Тільки час від часу зустрічаєш людей, яким це не подобається.

Вони шикают і роблять зауваження своїм (якби тільки своїм) дітям: мовляв, не можна бігати по цьому парку, тому що він в пам’ять загиблих. Треба вести себе тихо і приблизно, як на кладовищі або в храмі, а не сміятися і лазити по гарматам і якорів. Обурюються тим, що люди купаються на пляжі в Херсонесі. Як можна світити голими тілесами у святому місці, поруч з храмом? Та й взагалі, потрібно прибрати з міста всі пляжі і заборонити ходити по вулицях у шортах, бо тут скрізь свята земля, полита кров’ю російських солдатів. Їх почуття, зрозуміло, ображають і вуличні музиканти, і виставки картин на бульварах і набережних, і веселі святкові ходи на який-небудь День святого Патріка.

А я не хочу жити на кладовищі і не хочу такого життя своїм дітям. Хіба для того вмирали солдати, захищаючи свій рідне місто? Хіба вони хотіли, щоб їхні діти та онуки з пісними обличчями струнко ходили і, засмучений, дивилися на пам’ятники? Ні, вони хотіли для нащадків щасливого, сонячного, мирного дитинства. Синього неба і теплого ласкавого моря.